Виводили з села

Над заходом червона хмара закаменіла.

Довкола неї зоря обкинула свої біляві пасма і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміння сонця.

На подвір'і стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя… тверде й стале. З хати ще сипалося багато народу. Як від умерлого… такі смутні виходили.

За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла в кервавім світлі, та має впасти з пліч… десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем впаде на дорогу та буде валятися.

Мама стояла на порозі.

— Ти вже йдеш, синку?

— Йду, мамо.

— А ти ж на кого нас покидаєш?

Жінки заплакали, сестри руки заломили, а мама била головою до одвірка.

Підійшов до сина тато.

— Сідаймо, синку на фіру[1], бо колію[2] спізнимо.

— Ще цю ніч переночуй у мене, синку! Я тебе так гірко пістувала, дула на тебе, як на рану. Я тебе разом з сонцем виряжу й плакати не буду. Переночуй, переночуй, дитинко!

Взяла сина за рукави та й повела до хати.

Мир подався д'воротям.

Незабавки вийшла мама з сином. Лице мала бліде, як крейда.

— Синку, — питався тато, — а мені хто, небоже, кукурудзки[3] висапає?

Селяни заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.

Гей, ходім.

Мама не пускала.

— Миколайку, та не йди-бо! Та заки[4] ти повернешся, то пороги в хаті поскривлюються, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, і, мабуть, сам не прийдеш.

Обняла сина за ноги.

— Воліла б я тебе на лаву лагодити!

Пішли.

Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.

Переходили ліс.

Листя встелило дорогу. Позагиналося в мідяні човенця, щоб з водою осінньою поплисти в ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його в поле, клав на межі, щоб знало, що як весна настане, то Миколай на нім вже не буде орати.

За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощатися з селом:

— Бувайте здорові: і свої, і чужі. Як чим докорив я, то забудьте, але благословіть в далеку дорогу.

Всі поскидали капелюхи.

— Повертайся здоровий назад, та не забавляйся.

Син з татом сіли на фіру. Мама вхопилася руками за колесо.

— Синку, візьми мене з собою. А ні, то буду полем бігти навпростець та й тебе здогоню.

— Люди добрі, візьміть-но жінку, бо руки собі поломить.

Люди силоміць відтягли від воза й держали. Фіра рушила.

— Йди здоров, Миколаю! — кричала громада.

Тої ночи сиділа на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:

— Відки тебе виглядати, де тебе шукати?!

Доньки, як зозулі, до неї говорили.

Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Зорі мерехтіли, як золоті чічки[5], на гладкім залізнім тоці.