Катруся
Як Катруся приходила до памяти, то мама сідала коло неі і жалібно говорила.
„Катрусе, доки ти, небого, слабуватимеш? Гроші минулися, других заробити не заробиш, хоч би ти і підвелася. А я повідносювала гроші по ворожках. Тай з того нема ніякоі користи. Правда, ворожка угадала за все, як дома діється, яка тобі біль, але коріня нічого не помогає Відай тобі таки нема виходу…“
Катруся лежала нерухомо. Водила сухенькою рукою по тварі. Сині нігті були як іі сині очі і здавалося, що по лиці вандрує багато синіх очей, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на іі жалібну мову.
„Ой, нема, бідний світе, нема. А батько геть зжурився. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на тебе подивиться, тай чорніє з жури. Ми, Катрусю, геть з усього вийшли. Муки на дні лиш трошки, зерна й одного нема коло хати, та й зломаного гроша нема. Як би ти вмерла, тай стали-б ми як серед води. Коби тебе Бог хоч до осени додержав. „Ей, дівко, дівко, ти ж себе тай нас зневолила!“
Мама взяла Катрусю чесати.
„Ти так страшно гориш, та так кашляєш, що най Бог сохранить! Ані дранку натягнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, Боже, як ми гіренько мучимося. Просю Бога, аби м половину тоі муки на себе перебрала, тай не можу допроситися“.
Сльози мамині капали на Катрусене волося і пропадали як вода у піску.
„Що то з тебе зробилося? Така-сь була годна, така рабітниця, що на все село! Аж нам душа радувалася, гадали ми, що нам лекше стане ізза тебе, а то, глянь, яке лекше! Коби хоч що істки доброго, а то ми вянемо на бараболі, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м ся кілько находила, що тепер нема як лиця вказувати“.
Мама заплітала косу.
„Не знати, нащо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви[1] як у болото. Вже відай я тебе у ті квітки на смерть уберу“…
Заплакали.
„Ану-но дайте я подивлюся на них“.
Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.
Катруся переглядала іх, лице іі слабо усміхалося, сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличчю.
„Дай сюди, борзенько, аді, батько йде та скаже, що тобі ще у голові дівоцтво“.
Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама плачучи підкладала іі подушку під голови.
„Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сьте поздихали, то би-м раз поховав, тай збувся“.
Держав віжки від однокінки і аж чуприну собі смикав зі злости.
„А ти, роспаднице, памятай, що як я гроші задурно по дохторах разсію, тай тобі амінь зроблю! Я тебе без дохтора поховаю, я тобі буду дохтор. А відки-ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатаго?! Та мій мозиль не годин сьому витримати, ой, не годин. Найняв-ем фуру, тай ліпше вже відвезти на могилу та вивернути тай збутися. Боже, Боже, що се на мене найшло сеі днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!“.
Потяг конину батогом тай виіхав за ворота.
На улиці Катруся цікаво разглядалася. Від осени багато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Микола пошив на ново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так раздивлялася на всі боки.
По полю люде орали, сіяли. Жайворонки над ними співали. Чорна рілля разсипалася під сонцем.
Катруся почервоніла і все собі гадала:
„Маю в Бога надію, що підведуся, що ще весни не страчу. Зараз таки найду собі роботу… Боже, Боже, найди мені лік!“.
Певна була, що весни не стратить. Тато сидів на переді і довго мовчав. Врешті почав говорити.
„Аді днинка як золото, а ти ходи по дохторах!“
Звернувся до Катрусі.
„Скажи ти мені, дівко, що я маю з тобою робити? Лежиш та лежиш, тай ні життя ні смерти. Я грошей набіраю та набіраю, тай все задурно. Аби-м знав, де тобі лік то-би-м шукав, а так-що я знаю? Коли б ти вже або сюди або туди! І тобі ліпше, і нам ліпше….“
Катруся плакала.
„То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, ніби то не однако в землі гнити? Яке нині легке життя, то ліпше вмерти та не бідувати цілий вік по чужім полі! Вже-м грошей набрав, та ще наберу на похорон, тай на старість жиди з хати виженуть. Ех, як би знав, що не буде тобі ліку, та би зараз завертався до-дому. Добро що то лишилося б на похорон“.
Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле.
Тато витягнув з пазухи яблуко тай якось несміливо подав доньці. Ніколи він ще не давав іі ніяких лакітків.
„Не плач, небого, я тобі не ворог. Я лиш кажу аби задурно гроші не віднести, аби себе не скалічити тай аби тобі не помогло. Таже та сама, дитинко, видиш, що нема відки. Я б для тебе мизинного пальця врубав тай не жалував би. Я за тебе маю у людей честь як за хлопця, бо ти рабітниця на все село. Синку, я на тебе дув як на пінку тай вижу, що вмреш. То видко очима, що тобі нема виходу. Ой, небого, небого, то-то маємо бідувати без тебе… Ой, будем та будем…“
Старий замовк.
„Ой, умру, умру, вже вижу, що мені нема виходу“ — шепотіла Катруся.
Вьізжали в місто.
Вертали до-дому. Сусід Микола також з ними.
„Він мені таке напіяв, що де, де де-е-е! Мужикові до дохторів не здало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мяса якогось легкого аби поідала, аби трунок собі вилагодила, аби хліба білого — де що на світі є, то загадав. Може воно у панстві помогло-б, але у нашім стані то не поможе. Доста того, що як він зачав почитувати, то я таки не дослухував до кінця. Ніби було б що з того, що я б вислухав? Най умирає так, як є. Най випьє оті медицини, що м узяв у аптиці, то най або вихорується, або як сама хоче…“
— А ви-ж гадаєте — почав сусід — що дохторі дають мужикові такий лік як панові або жидові? Бодай так здорові! Мужикові що вткне — вткне, тай спасайся! Ніби йому хочеться мужикові доброго ліку пошукати? З паном що день то добри день, а з мужиком що?
„Коби то, уважаєте, кому порадити, а то наше яке? Поцілував у руку тай чекай, аж скажуть гроші дати…
„Найліпше було визнати у староі Іванихи. Вона, бачу, пішла до дохтора, тай як він зачав іі шукати, то вона йому навправці — ой, каже, пане дохтор, дайте мені послідній лік. Я, каже, бідна баба, не маю ізза кого дохторуватися, та дайте мені послідній лік. Дохтор, бачу, видивився на бабу тай каже: а ти відки знаєш. Ой, каже баба, відки знаю, то знаю, але дайте мені таку риципку на послідній лік. Як зачала, як зачала, тай дав і до сьогодні ходить…
„Коли-ж бо не стало розуму запитатися. Ви, гадаєте, що то з паном так говорити, як вам здається. Кажи раз, два, тай забірайся, шуруй!
„Пішла баба з тою риципкою до аптики. Дала аптикареві, а сама, не бійся — мудра, дивиться, як він буде той лік вилагожувати. То вповідала, що як собі капнув того ліку на долоню, тай наскрізь руку перейшов. Але то лиш десь сотому удасться такого ліку дістати. А мужикам лиш такий лік здатний, що або сюди або туди.
„Ей, бідний світе, що я не распитав баби, як воно треба того ліку просити. А так і гроші загубив, і нічого не поможе… То то м кепсько зробив“.
Та відай нема вашій дівці виходу. Гляньте, як вона горить? Нема з неі нічого, як з отого листка, що відчімхнувся від дерева…
„Ой, нема, нема і гроші пішли. Коби-м був хоч Іванихи запитав“..
— Та то, видите, від чого лік. Аптикарь має свою аптику та вмірає…