Дитяча пригода
— Васильку, бери Настю та веди до вуйка[1], отуди стежкою по-під ліс, ти знаєш, але тримай за руку легко, не сіпай: вона маленька, та й не неси, бо ти ще не годен.
Сіла, дуже боліло й лягла.
— Ніби я знаю, куди вночі її провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.
— Видиш, Насте, куля бринькнула та й убила маму, а ти винна; чого ти ревіла, як той жовнір[2] хотів маму обіймити? Це тобі що вадило утікали ми, а куля свиснула… А тепер уже не будеш мати мами, підеш служити…
— Вже не говорять, вже таки вмерли. Я б тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то її дівки все голосили: „Мамко, мамко, де вас шукати, відки вас визирати?“ А ти не вмієш, а я хлопець, і мені не пасує[3] голосити…
— Видиш, як восько[4] пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне та й зараз видить, де жовнір, та бахне кулею в нього, а він зараз лягає так, як мама. Лягай борзо[5] коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як бринькають…
— А диви, як за Ністром[6] жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпурить[7], але високо-високо, а куля горить-горить, а потім гасне. Граються ними, о, яких багато…
— Дивись, гармата: гу, гу, гу, але вона в людей не стріляє; лиш у церкви, або в хати, або в школу.
— Ти гармати щобись ніколи не боялася. Куля в неї така, як я, завелика, а колеса, як млинські. Але ти нічого не знаєш, ти ще лиш ходити ледве знаєш, то я вмію брикати, як кінь…
— Ховайся за маму, о, знов пускає світло, але біле-біле, Як рантух, зараз на нас наверне, дивись, які ми білі, а вже кулі знов свищуть. Овва, як мене куля трафить, то я ляжу коло мами та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше хай тебе куля вб'є, бо я трафлю сам і дам знати, та вас обоє вуйко поховає…
— Вже плачеш, ніби-то від кулі болить? Лиш дзенькне та вивертить діру в грудях, а душа тією діркою утече, та й по вас. То не так як дома, що слабуєш, що горілкою натирають…
— „Їсти хочу“, богу дякувати! Я що тобі дам їсти, як нема мами. „Хай мама дають?“ Кажи мамі, ану, кажи! А що, говорять мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а що, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорить, і дає хліба, і б'є…
— Насте, бігме, буду бити. Що я тобі дам їсти? Ти дивися на війну, яка вона гарна, а рано аж підемо до вуйка та будемо їсти борщ… Або чекай, відай мама мають хліб у пазусі. Цить, є хліб у мами в пазусі, на, їдж: це то пажерлива дівка!
— Знов пускає рантух, який же біленький, як сніг. Іде на нас, о! Насте, а тобі що? Го-го, цілий рот кервавий і руки? Куля тебе застрілила? Ой, сарака[8], Настунька, лягай уже коло мами… що меш робити…
— Е, то не куля тебе вбила, то хліб замочився в крові, в маминій пазусі. А то погана дівка, все їсть, як свиня, о, замазала лице й руки кров'ю… Як я тебе рано буду провадити в село, таку закривавлену? Але чекай, я буду йти попри потік з тобою, та обмию тебе в такій студеній воді, що меш ревіти[9] не своїми голосами, а я ще й наб'ю.
— Вже наїлася, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти всередині, вовк тебе не з'їсть, спи, а я буду ще дивитися на війну, та й грійся коло мене…
— А, може, куля вже й тата вбила на війні, а, може, ще до ранку й мене вб'є, і Настю, та й би не було нікого-нікого…
Заснув. До білого дня біле, світляне покривало дрижало над ними й заєдно втікало за Дністер.