Діти
Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку тай гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гоний за голосно.
— Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуся тай зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть, верть, тай зараз запіворить: „та бо ви не сидіть“…
— А то Господь, що над нами, видить, що я лиш ногами перебіраю… А руки, бач, як сгребло, а вже я місяць не голений, а до церкви вже дорогу забув. У чім піду, коли все з плечей забрали?
По межі, по межі тай дідів голос цілим полем вандрував тай всі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав.
— Ой сьогодня такі діти. Але мене ще Богу-дякувати, з памяти не викинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря ми мали. Сухенький був панок з борідкою, тай він так розвязував синові. Дідові, каже, допоки його живота,то має йому бути його постіль, він має спати, він має вилежуватися, аби і до схід сонця. А вже як, каже, його на лаву покладете та землею припорпаєте, то ти тоді з лави на дідову постіль перебірайся. А бабі, каже, має бути бабина піч, вона най ся вигріває, найся Богу молить, а як вже іі обмиєте тай руки навхрест складете, та тоді най невістка вже лізе на піч, бо вона іі.
Осінний вітер грався сивим волосям дідовим.
— Але коби нотарь десь вечером подивився до хати. Син на постелі, невістка на печі, а я з старою на землі, на соломці валяємося. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…
Ще й головою казав, що нема Бога у молодих людей.
— Здихайте, старі, бо вам шкода ложки страви. Молочко поідають, сирець поідають, а ми як щенята на них дивимося. А я ім коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люде дають, та так і я дав. А сьогодня вони вповідають, що ви старенькі, слабенькі тай іжте маленько. Отак нам уповідають наші діти.
Голос дідів дрогнув тай дід урвав бесіду.
— Тай поховають нас як псів, бігме, чобота на ногу не покладуть....
Громада бузьків спала на очереті і злопотіла крильми над дідом, аж злякався. В теплі краі збіралися відлітати.
— Ого, вже осінь. Отак, отак тай Різдво незабавиться.
— Але яке воно разумне, хоч птаха лиш, що не говорить. Йому зле, а воно собі шукає ліпшого. В зимі нема жаби тай холод. А воно знає наперед. Не так як чоловік, що мусить своі три дні на місці коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі, тай пустився до дому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Тай став.
— Ба, хто би мені, добрий, сказав, чи я ще з бабою дочекаю, аби іх назад видіти, як повернуться? Відай вже котресь із нас бриздне, відай уже бузьків не будемо видіти…